Стрекотіння за вікном увечері здається фоновим шумом. Майже непомітним, поки не задумаєшся, що саме його створює. Цвіркун належить до ряду прямокрилих, разом із коником і сараною. Але саме йому дісталася роль нічного соліста літніх вечорів. У родині цвіркунові налічують понад 2400 описаних видів. Більшість із них мешкає в тропіках і субтропіках, а решта освоїла помірні широти, включно з українськими степами й лісостепом. Матеріал розбирає будову цієї комахи, механізм її звукового апарату і причину, з якої за швидкістю стрекотіння колись навчилися визначати температуру повітря. А також розповідає, які види живуть в Україні і чому цвіркунів дедалі частіше згадують не як символ літа, а як джерело білка для харчової промисловості.
Місце цвіркуна серед прямокрилих комах
Ряд прямокрилих ділиться на два підряди: довговусих і коротковусих. Цвіркун разом із коником потрапляє до довговусих, бо вусики в них довші за тіло. Родина справжніх цвіркунів (Gryllidae) стоїть окремо від родини коників (Tettigoniidae). Зовні комахи схожі витягнутою формою і стрибальними задніми ногами, проте різниця помітна в деталях. Коники більші, окремі види сягають 35 мм, і полюють переважно вдень. Цвіркуни ж співають ночами і рідко перевищують п’ять сантиметрів. До тієї самої ширшої групи прямокрилих належить і капустянка, підземний родич із зовсім іншим способом життя, про який ідеться нижче. Пісню видають тільки самці. Самки лишаються німими і орієнтуються на звук, щоб знайти партнера серед трави.
Будова тіла та слух у передніх ногах
Тіло цвіркуна зазвичай сягає від одного до п’яти сантиметрів завдовжки, залежно від виду. Складається воно з міцної голови, короткої передньоспинки та видовженого черевця. Задні ноги значно потужніші за передні й середні. Це дозволяє комасі різко стрибати, тікаючи від хижака. Довгі щетинкоподібні вусики служать органом дотику й нюху і допомагають знаходити їжу в темряві. Найнезвичніша деталь анатомії розташована не на голові. У співаючих видів вона ховається на гомілках передніх ніг: тонка мембрана тимпанального органу вловлює коливання повітря і фактично працює як вухо. Самки додатково мають довгий циліндричний яйцеклад на кінці черевця, гладкий і блискучий. Ним вони заглиблюють яйця в ґрунт після спарювання.
Механізм стрекотіння: скрипка на надкрилах
Звук, який приписують цвіркуну, виникає не з горла, а з тертя одного надкрила об інше. На жилці одного крила є ряд мікроскопічних поперечних рубчиків, схожих на зубці гребінця. Край іншого крила виконує роль смичка: він ковзає по цих рубчиках і змушує надкрило резонувати. Кожен вид має власну мелодію, унікальну комбінацію частоти і ритму. Саме за нею самка розпізнає представника свого виду серед хору інших комах у траві. Пісня виконує подвійну функцію. Вона приваблює самок і водночас попереджає суперників триматися подалі від зайнятої території. У деяких видів самці навіть змінюють інтенсивність стрекотіння залежно від того, чи поруч конкурент, чи є шанс привернути увагу самки.
Закон Дольбера: коли комаха працює термометром
У 1897 році фізик Амос Дольбер опублікував у журналі American Naturalist коротку замітку під назвою “Цвіркун як термометр”. У ній він описав власні спостереження за співом комах на луці біля свого будинку. Дольбер помітив, що частота стрекотіння зростає разом із температурою повітря. За 60 градусів Фаренгейта комаха видавала близько 80 звуків за хвилину, а за 70 градусів це число зростало до 120. Спостереження перетворилося на математичну залежність, яку пізніші дослідники перевіряли на осцилограмах і уточнювали для конкретних видів. Офіційну назву “закон Дольбера” залежність отримала аж у 1948 році, через півстоліття після першої публікації. Принцип працює завдяки холоднокровності комахи: м’язи, що рухають надкрилами, реагують на тепло швидшими скороченнями. У холодну погоду цвіркун стрекоче рідше, а за спеки прискорюється майже механічно, наче маятник, який хтось розгойдав сильніше.
Родина цвіркунові в Україні
На території України родина цвіркунові представлена п’ятнадцятьма видами. Більшість із них тримається степової та лісостепової зон, де є суха трав’яниста рослинність і прогріті сонцем ділянки ґрунту. Найпоширеніші серед них цвіркун степовий, цвіркун малий, або лобатий, і цвіркун польовий. Останній трапляється найчастіше і краще за інших вивчений через свою гучну пісню. Ці три види зовні схожі й нерідко живуть по сусідству. Визначити конкретний вид на слух складніше, ніж здається новачку. Вагомий внесок у дослідження цієї групи комах на теренах колишнього СРСР зробив ентомолог Григорій Бей-Бієнко, чиї визначники досі використовують для класифікації прямокрилих.
Цвіркун польовий: портрет найпоширенішого виду
Gryllus campestris виділяється серед родичів і розміром, і голосом. Тіло самця сягає 20-28 мм, іноді до 32 мм, самка ще більша, 25-40 мм, а її яйцеклад додає ще 11-14 мм довжини. Голова велика і куляста, помітно ширша за передньоспинку, що надає комасі впізнаваного профілю навіть на відстані. Пісню самця чути на відстані до 200 метрів у степу. Вона складається з двох-шести складів різної тональності з паузами між ними, тоді як самки видають простіші й тихіші звуки. Личинки з’являються приблизно через місяць після відкладання яєць. Протягом першого року вони линяють тричі чи чотири рази, а дорослими стають наступного травня чи на початку літа, після останньої линьки. Доросла особина живе недовго, близько трьох місяців. За останні десятиліття вид дедалі частіше потрапляє в списки таких, що потребують уваги, через знищення природних луків і масштабне застосування інсектицидів у сільському господарстві.
Цвіркун хатній: гість, що приходить з холодами
Acheta domesticus поводиться інакше, ніж степові родичі. З настанням холодів комаха перебирається ближче до людського житла, а навесні знову повертається на природу. Живиться майже всім підряд: і рослинною їжею, і дрібними безхребетними, і навіть падаллю. У неволі тому невибагливий до раціону. Дорослі особини живуть недовго, рідко довше трьох місяців. Це суттєво коротше за середземноморських родичів, які за вдалої зимівлі можуть протягнути до півтора року. Саме цей вид найчастіше розводять у домашніх умовах, і як співочого улюбленця, і як живий корм для рептилій, павуків та інших тераріумних тварин.
Капустянка: підземний родич з лопатоподібними ногами
Капустянка (Gryllotalpa vulgaris) належить до тієї самої ширшої групи, що й співочі цвіркуни. Проте еволюція повністю переробила її передні ноги під риття. Замість тонких кінцівок для ходьби комаха отримала широкі копальні лапи, схожі на лопатки крота. Надкрила у неї помітно вкорочені порівняно з рештою тіла. Більшу частину життя капустянка проводить під землею, прокладаючи тунелі в пошуках коренів і личинок. Саме ця звичка робить її небажаним гостем на городі. Риючи нірки, комаха пошкоджує коріння культурних рослин, іноді на значній площі за один сезон.
Цвіркуни на тарілці: білок майбутнього
У кількох країнах Азії смажені цвіркуни давно вважаються звичним делікатесом, а не екзотикою для туристів. Саме звідти індустрія комах поступово перебралася до Європи. У Бельгії фермери вирощують їстівних цвіркунів на продаж. Комах фасують у банки й продають у супермаркетах Брюсселя приблизно по п’ять євро за штуку, і продукт готовий до споживання без додаткової обробки. У м’ясі комахи практично немає жиру, зате багато білка і мінералів. Тому цвіркунів можна смажити, сушити або перетирати на борошно для протеїнових батончиків і випічки. Американський фермер Стів Суонсон, який заснував цвіркунову ферму у Вермонті, підрахував: на вирощування фунта яловичини чи свинини йде приблизно 1300 галонів води, на курятину 943 галони, а на еквівалентну масу цвіркунів лише 1,25 галона. Саме такі розрахунки, а не мода на екзотичну їжу, підштовхують компанії шукати способи масштабувати виробництво комашиного білка як стійкішу альтернативу традиційному тваринництву.
Цвіркун у культурі: імператорський двір і дитяча книжка
У Китаї бої цвіркунів перетворилися на розвагу знаті ще за династії Сун, між 960 і 1279 роками. Сутички між самцями, які захищали територію, стали популярними спершу серед вельмож, а згодом і серед простолюду. У другій половині тринадцятого століття канцлер імперії Цзя Сідао розробив докладні правила поєдинків, частину яких використовують і в наші дні. Його одержимість цією грою деякі історики прямо називають серед причин занепаду династії. Розквіт традиції припав на часи династії Цин, з 1644 по 1912 рік, коли власники цінних бійцівських екземплярів могли платити за них чималі гроші. У західній літературі цвіркун з’являється радше як символ доброї поради, ніж азарту. У книжці Карло Коллоді 1883 року саме Балакучий Цвіркун застерігає дерев’яного хлопчика від необдуманих вчинків, а пізніше цей персонаж перекочував у численні екранізації. Чарльз Діккенс у повісті “Цвіркун на печі” 1845 року і Джордж Селден у книзі “Цвіркун на Таймс-сквер” 1960 року також зробили цю комаху не другорядним тлом, а повноцінним героєм оповіді.